Музей покинутих секретівОксана Забужко

Objekte, die außerhalb ihrer ursprünglich Funktion eine Zeit lang imErdboden oder in Gewässern lagern, werden zu archäologischen Kulturgut.

Sobald sie ausgegraben werden, beginnt ihre "moderne" Historie.Bei den Bodenlagerung treten häufig unterschiedliche Schäden an der

verschiedenen organischen und unorganischen Materialen auf. DiePräventive Konservierung sorgt dafür, dass die unterschiedlichen Materialen dieoptimalen Lagernungsbedingungen erhalten, damit die Schädigung nicht weiter

fortschreitet.Aus der Ausstellung "KulturGUTerhalten. Restaurierung archäologischer

Schätze an den staatlichen Museen zu Berlin". Berlin, Altes Museum, 27.03 —1.06.2009[1]

Хоч знати, що з нами? Чекай на нас.Напис 1952 р. На стіні камери у Львівській в'язниці КҐБ (з 2009 р. —

музейний комплекс "Тюрма на Лонцького")

ЗАЛ I. "ОЦЕ!!!"Потім настає черга на фотографії. Чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-

коричневі, декотрі на цупкому, тисненому, як вафлі, фотопапері з біленькимизубчиками по краях, схожими на мережку при комірці шкільної форми, —докодаківська доба, доба холодної війни й вітчизняних фотоматеріалів, як і взагалівсього вітчизняного, проте жінки на знімках приоздоблені такими самими висотнимипиріжками шиньйонів, цих дурацьких підкладок з мертвого (а не раз, либонь, і чужого,фе, яка гидота!) волосся, і вбрані в такі самі нефоремно-прямокутні, луб'яні на виглядсуконки, як і дами в фільмах Енді Ворхола або, скажімо, Анук Еме у "81/2" (принаймніцю вони могли бачити, бодай теоретично, — могли вистояти п'ятигодинну чергу вфестивальній тисняві й прорватись-таки до зали, мокрі й щасливі, з позбиваниминабакир шиньйонами й різнобарвно-темними підковами підпахов на білих нейлоновихблузках, під які вдягалося кольорову білизну, — вітчизняну, авжеж, яку хто найліпшумав: голубу, рожеву, бузкову, але білизни не видно на фото, і тих вогких підків, анізапаху тих черг, — іще не знайомих з дезодорантами, зате душно напудренихрозсипчастою біллю й ружем, напахчених яким-небудь "Індійським сандалом" ф-ки"Красная Москва" чи, в кращому разі, польським, так само млосно-солодким "Bycmoze…" на різностайно-хоровому тлі розпареного жіночого поту, вже ніхто невідреставрує, — а на знімках, вичепурені й свіжопричесані, вони цілком уходять засучасниць Анук Еме, жодної залізної завіси звідси, з відстані сорока років, уже не

видно…). Знаєш, що я оце собі подумала? Що жінки взагалі менш піддатні на забуренняполітичного клімату — вони влізають у капронові панчохи, а згодом і в дефіцитніколготки, і зосереджено розгладжують їх на нозі, геть невважаючи ні на вбивствоКеннеді, ні на танки в Празі, і тому насправді обличчя країни визначають чоловіки —принаймні тієї, що була. Пам'ятаєш, які вони носили шапки? Такі однакові, якуніформа, хутряні куби-вушанки? "Пижикові", еге ж, ось як це звалось, — по-армійському вишикувані лави мовчазно чорніючих "пижиків" на трибуні Мавзолею 7-голистопада, чомусь цього дня завжди ліпив дощ, ще й зі снігом, ніби сама природавпадала в жалобу, а перед урядовою трибуною — горлали на демонстрантів, мов капона в'язнів, знервовані розпорядники обіч колони — належалося йти без парасольок,просто попід снігом, щоб не псувати картинку в телевізорі, — кольорових телевізорівтеж-бо ще не було, не похопилася ще аж настільки наздогнати Захід вітчизнянапромисловість, — ба ні, були, заперечуєш ти, вже в сімдесяті то не була дивовижа,тільки дефіцит, та й дорогущі ж були як холера… Гаразд, давай далі — ось цей суворийкарапуз у пінетках із помпонами, це що, також ти?.. А на колінах тебе держить хто —бабця Ліна?.. (Химерний знімок, якийсь учепистий, не відірвешся — може, тим, щожінка на ньому, якраз як фотограф клацнув об'єктивом, спустила очі на малюка, з тимзаклопотаним і заразом проясненим виразом, з яким усі жінки світу беруть на рукинемовлят, байдуже, своїх чи чужих, — і ми, по цей бік об'єктива, залишилися чекати,аж доки вона знов підведе на нас погляд: ефект, якщо вдивлятися довше, доволінеприємний, надто коли знаєш, що тієї жінки вже кільканадцять років нема на світі, іякими б очима вона глянула, якби стрепенула була в ту мить повіками, того нам ніколивже не дізнатися…)

…Так, ніби мені не досить власних привидів — власних невибляклих, усе ще по-карамельному яскраво-коричневих облич, поцяткованих регулярною віспою того"вафельного" растру, з яким сьогодні не впоратися до пуття жодному фотошопу, — прикомп'ютерному скануванні ці знімки видихаються, наче вірші при перекладі з мови намову, і на екрані мають дивно жалюгідний вигляд — наче їх щойно вийнято з води йпочеплено сушитися на невидимій шворці. Так би мовити, піднято з дна часу,підсвідомий стереотип сприйняття: десь вони там під мулом літ собі лежали, а ми їхузяли та й видобули на світ — ощасливили б то, чи як?.. От цікаво, ну звідки, спитати б,у нас оця невитравна зверхність у стосунку до минулого, оце невідволодно-тупе, непереломиш, переконання, буцімто ми, сьогоднішні, рішуче й категорично мудріші заних, тодішніх, — на тій єдиній підставі, що нам відкрите їхнє майбутнє: що ми знаємо,чим вони всі скінчать?.. (Нічим хорошим!) Щось наче в стосунку до малих дітей:настановчість, поблажливість. І, як і діти, люди минулого завжди здаються намнаївними — в усьому, від костюмів і зачісок до способу думання й почування. Навітьтоді, коли ці люди — наші близькі. Точніше, колись такими були.

— Про що ти задумалась?— Не знаю. Про нас.Ось чим різниться подружжя від усіх, хай би й яких вольтанутих за температурою,

кохань і закохань: воно включає обов'язковий обмін привидами. Твої небіжчикиробляться моїми, і навпаки. Список імен, подаваних у церкві на заупокійну службу підНавський Великдень, довшає: Анатолій, Людмила, Одарка, Олександер, Федір, Тетяна— це як звичайно, а за ними вступають, мов нова хвиля інструментів у другій частинісимфонії, віолончельно-низьке, з контрабасовим нутряним вистогном анданте, —Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира: звучить майже як імена іншого народу,але, може, той народ і був іншим, — таже всі, скінчені 1933-м роком на Київщині йПолтавщині, Талимони й Лампії, Порфи й Теклини, також наводять радше на гадку проперших християн, аніж про родичів, віддалених від нас усього на яких два-трипокоління, тодішні ж західницькі, католицькі імена порівняно з ними ще відлунюютьнаживо, хоч і дедалі слабнучи, — поки все-таки є кому сказати: це мій вуйко, це мійдідо, загинув на Сибіру чи еміґрував до Канади, — в цьому місці ти, з тою незрячоюностальгійною усмішкою, що розтікається по обличчю помалу, розфокусовано, якмолоко по стільниці, починаєш згадувати, як на початку вісімдесятих твоя родинанесподівано дістала з Канади посилку від якогось такого, десятої води на киселі, вуйка,— пропустило чомусь КҐБ, чи не останні свої деньочки прочуваючи, а мо, в них простовже хватка була ослабла, як і все в тій країні було охляло й провисло перед фіналом, —правдива канадська посилка, і навіть не квітчаста хустка, якими чомусь діаспора тоді"Старий Край" непомірно щедро затарювала, а — джинси, мамцю ріднесенька: першітвої лівайси, й до них джинсова-таки сорочка, а в чековому магазині батьки купили тобісправжні адідасівські кросовки й адідасівську сумку-черезплічника, і ти в такомувигляді ходив до школи, — і мені на мить робиться майже боляче, до гарячого стиску всонячному сплетінні, од безглуздих, ретроспективою, підліткових ревнощів, так, ніби ймене ця висвітлена тобою картинка враз скидає, як з драбини, на яких двадцять роківуниз, і я прикипаю там до парти, не в змозі відвести очей від найнедосяжнішогохлопчика в класі, а ти на мене не дивишся, — ти мене-тодішньої, в прищах, як в зірках,і з відмінницькою ріденькою кіскою через плече, й не завважив би, хіба щоб увічливооступитись, даючи дорогу: такі, загоджені раннім успіхом, хлопчики з добрих родинзавжди бувають чемними, бо не потребують привертати до себе увагу глупимивихватками, життєвий успіх узагалі, як ніщо інше, розвиває в людях добродушність —ту поверхову, літеплу, як температура тіла, котра не пропускає жодної аґресії,щоправда, й співчуття не пропускає також… Це потрясаюче, кажу вголос, хитаючиголовою, але ти не розумієш, не втрапляєш зі мною в ногу, ти провадиш далі своєї,мимохідь приєднавши мою репліку, таким собі зірваним коротким оплеском, до своготодішнього тріумфу в дівчаток, укинувши її, з легеньким брязком, у двадцятилітньоїдавности шухляду, і так ми й зостаємося, як і були, — кожен при своїй шухляді, не тещо не змішавши, а навіть і не зсунувши їх докупи, і саме це я й мала на увазі своїм"потрясаюче" — що як же, до лиха, можна обмінятися родинними привидами,пошлюбити між собою оті заникаючі вглиб часу довгі лави небіжчиків-із-обох-сторін,якщо навіть собою-позавчорашніми — тим хлопчиком і тою дівчинкою, що колись булизакохувалися в інших дівчаток і хлопчиків і не спали ночей по різних містах, ще не

підозрюючи про існування одне одного, — й то пошлюбитися не виходить?.. А жах же втім, що вони нікуди не ділись, ні той хлопчик, ні та дівчинка, раз я, наприклад, досі такпо-ідіотському здатна ревнувати тебе до твоєї шкільної любови, — дарма що ми ж ізнею знайомились у цілком уже теперішньому часі, і ця зустріч, по ідеї, мала б для менераз і назавше закрити тему, бо порівняння тепер уже рішуче не на її користь: з неївийшла досить-таки смурна тітка, малопривітна, бамбулувата на виду й грубокоста, типколишніх інженерш-проектниць, що тепер вистоюють із секонд-хендом по базарах, щей із тими глибоко посадженими очима, такими вугільно-чорними западинами, що зроками творять дедалі дужче враження чи то хронічної сплаканости, чи хронічної-такиспитости, й добряче постарюють власницю, — до того ж вона навіть не всміхнуласямені при знайомстві, з чого можна зробити висновок, що якраз її житейський досвіддотепер не дуже-то сприяв нарощуванню добродушности, не виключено, оте першешкільне кохання зостається для неї єдиним промінчиком світла, так що мені бвипадало її радше пожаліти, по-жіночому й по-людськи, — а от не виходить воно ніфіґа: не виходить тому, що я так і не певна, кого бачиш у ній ти — теперішню, чи такожі тодішню заразом, образ із другим дном, із наскрізною, в часі, підсвіткою з іншоговиміру, і тому перевага, в остаточному підсумку, таки не на моїй стороні, адже я длятебе — тільки сьогоднішня, відзнята, як ґемблем, плескатим зрізом з одного річногокільця, хоч би яким той зріз не здавався надзвичайним…

— Мій горобчик… Школярка моя…— Чому — школярка?— В тебе тіло на дотик, як у школярки. Це фантастично.— Що саме?— Що воно так збереглося.— От хамло.— А хамло, — охоче згоджуєшся ти, перевертаючи мене на спину, здатність твоїх

рук видобувати з мого тіла такі різні за висотою й кольоровою насиченістю, тільки менівчутні музичні тони (трохи подобає на мінімалістів, на Філіпа Ґласа, але Ґлас на цьомутлі пацан, йому така палітра й не приснилася б…) у черговий раз змушує мене перейтив режим іншого слухання: заплющивши очі, цілком зосередившись на спалахаючих навнутрішній стороні повік картинках, як на симфонічному концерті, — спершусповільнено, мов під водою, приходять у рух бліді пагони літорослів, різьблені зплавкою витонченістю японської графіки, відтак — вигульком на поверхню — тропічно-густа, смарагдова зелень, що все темнішає й темнішає, стягуючись і тверднучи добольової точки соска, і акурат у ту мить, коли я от-от скрикну, бо ти вже справді робишмені боляче, стиск рознімається, переходячи в повсюдний пестливий розлив, і надобрієм переможно зринає кругле, помаранчево-жахтюче сонце! — од захвату я сміюсявголос, вся вже — як живий керамічний глечик, музична скульптура під рукамимайстра, по увертюрі ще не аплодують, мовиш ти звідкись із темряви, ніби вжезсередини мене, твої руки продовжують рухатися з немилосердною точністю, дасть жеБог такий дар, і вмирати я починаю, як звичайно, — як ти це робиш? — ще заздалегідь,

ще до того, як ти увійдеш і цілковито заповниш мене собою, на той час із мене вжеєдино й зостається, що наскрізь прогріта ніжним світлом вдячности, текуча й рухливаформа, в яку ти вкладаєшся весь, до останку, з розпачливою силою уже аж-неживоїприроди, всезмагаючих вогню-і-тверді, ох ти ж, ти, ти, мій єдиний, мій безіменний (в ціхвилини в тебе нема імені — як не буває його в усіх безмежних величин…), — первіснийвибух, спалах новозроджених планет, потьмарення, крик, — зрозуміло, що це щастя,що нам із тобою скажено, несвітськи пощастило, навіть страх бере, за які ж то такізаслуги і яке ще за те запросять мито, адже здумай лишень, мимрю в блаженнійобважнілості, й далі невідліпно втоплена носом, як цуц, у неохололу від поту, з рідно-прянуватим (цинамон? тмин?) душком чоловічу шию: мільйони людей жили на світі йніколи не зазнавали нічого подібного (хоч, власне, а звідки нам знати? але чомусьщасливі коханці завжди заряджені цією непохитною певністю, ніби вони перші такі насвіті від часів його сотворіння…), — і тому, розуміється, врешті-решт жодних немапідстав (а якщо якісь і були, то змило океанічним валом), — жодних, авжеж, підставвідмотувати плівку назад і поновно рефлектувати над тією "школяркою": над тим, що втобі, хіба вже останній дурепі не видно було б, — і далі триває оця по-мозольному, по-шахтарському вперта праця — підклеїти, підшити мене, за всією сукупністю відчуттів,із дотикальною пам'яттю включно, навпростець до своєї першої любови. (З нарочитимцинізмом спитати в тій хвилині щось на кшталт — а ти що, спец по школярках?німфетоман? звідки такі порівняння? — значило б утрутитися в ті підземні роботипам'яти так само необачно, як погукати на сновиду, котрий просувається краєчкомдаху, і то з подібним же ризиком, що розбуджений впаде й розіб'ється, — ні вже, хайсобі йде як іде, не мені лізти з гаєчним ключем до когось у мізки…)

Власне кажучи, я мала би бути підлещена, ні? Чи принаймні заспокоєна: які жпевніші ґарантії кохання-навік може дати жінці мужчина, як не під'єднати її (термін зелектротехніки, всіх нас кудись та під'єднують, але ж і ми в боргу не зостаємося, тежпо-живому злютовуємо клеми, накручуємо всіляких ізоляційних обмоток, поки — бах!— не лусне коротким замиканням…) до тих найперших жіночих образів, бетоннозакарбованих уявою, — мами, сестри, дівчинки за сусідньою партою?.. Шановні пані йпосестри, любімо своїх свекрух: це наше пряме майбутнє, ті жінки, якими ми станемороків через тридцять (а інакше коханий нас би просто — не розгледів, не впізнав).Любімо своїх суперниць, давніх і нинішніх: кожна з них несе в собі щось від нас, щосьтаке, чого ми за собою найчастіше й не завважуємо, й не цінуємо, а для нього воноякраз і виявляється головним… О чорт, невже я можу мати щось спільного з тієюнасурмоненою бабою із вугільними очницями?!

А це ж тільки початок, о Господи. Тільки початок.Аполлінарія, Стефанія, Амброзій, Володимира (а які кумедні ці капелюшки з

двадцятих років уже минулого століття, такі обтислі, насаджені по самі брови банячки,обперізані шовковими биндами, — шовк знати з полиску, на знімках він не тьмяніє,вузенькі криси, круглі голівки, і на ногах, навіть улітку, обов'язково панчохи, це ж яквони, сердешечки, мусили упрівати, здумати страх!..) — перебирати знімки, то все'дно

що мовчки вітатися до кожного очима, — байдуже, що всі вони мертві. Тобто, тим гіршедля мене.

Тому що це не тільки я на них дивлюся — вони теж дивляться на мене. В якусь митья раптом відчуваю це так само достеменно й непояснимо (навіть тобі не зуміла бпояснити!), як колись, багато років тому, — в Софійському соборі, куди заскочила булаз сум'яття напівбезсонної ночі, розворохоблена не стільки навіть подіями, скільки —далеко глибше — передчуттям перших широкомасштабних життєвих перемін, щопідступали звідусюди нараз, звістуючи кінець юности, — каса щойно відчинилась, і ябула першою відвідувачкою, сама-самісінька в лункій, нашорошеній храмовій тиші, декожен крок по страхітливій металевій долівці розлягавсь аж на хорах, — і стоячи так надні темно-медового присмерку, напівпритомно задивлена в скіснопадний слупсонячних порохів, враз відчула наче поштовх у груди: з фрески на протилежній стінібічного нефа просто на мене дивився сивобородий чоловік у блакитному збористомуплащі до п'ят, стуливши докупи сухі горіхові долоні, — мені ледь запаморочилося вголові, мов торкнуло зсередини пушистою лапкою, якийсь хитливий промельк стенувповітря, щось змістилося, я підступила ближче, але чоловік уже дивився в інший бік:якийсь чернець чи боярин, сутемне од часу обличчя того типово вкраїнського, добрепрописаного, але водночас м'якого, як у старих горах, рельєфу, що його й досі легковпізнати, наприклад, між дядьків на Бессарабці, і тільки очі, незворушно-темні,набряклі всезнаттям, тяжіли на ньому, немов не вміщаючись, і здавалось, він от-отзнову зверне їх на мене. Не витримавши, я відвернулася першою, і тоді вгледіла, чогоніколи не завважувала доти, ніби одмінилось освітлення: собор був живий, він бувнаселений людьми — на всіх простінках і склепіннях так само мовчали бляклі, розмитівіками жінки й чоловіки, і кожне мало ті самі нетутешні, набряклі еклезіастівськимсмутком всевідання очі, — всі ті очі бачили мене, я стояла як на виду у натовпу, тількищо той натовп не був чужим: вони приймали мене так ласкаво й порозуміло, ніби зналипро мене все, куди більше, ніж я сама про себе знаю, — і в тому повільному розчиненні,грудочкою масла в теплій воді, в їхніх зовсюдних поглядах (важко сказати, скільки цетривало, бо час зупинився), мені зненацька відкрилося, як найочевидніша в світі річ,що ці люди жили не просто тисячу років тому, вони жили — всю цю тисячу років:убираючи в зір усе, що проходило перед ними, і їхні очі являли собою чистуквінтесенцію часу — важкий розчин, щільно, як спресовані атомні ядра, стисненізгустки міленіуму.

А я була перед ними смертна — мені заледве сповнилося вісімнадцять, і я тоді ще йжінкою, по правді сказавши, не була (от якраз невдовзі по тому й стала!), так що, може,то було прозріння з розряду тих, що класифікуються в богословській літературі яквидіння отроковиць абощо, — в кожному разі, ніколи потім, у жодному з тисячолітніхсвятилищ, ні на Афінському Парфеноні, ні на оголеній плащизні ЄрусалимськогоХраму, ні в Гетсиманському саду, — ніде більше ті, видимі чи невидимі, хто вікамизамешкує місце, не приймали мене за свою: все, що я будь-де відчувала, навіть коливдавалося зостатися з ними сам-на-сам, була їхня зачаєність — не грізна чи

відпихаюча, а десь така, як затамований подих, що словами приблизно віддається як"Чого тобі, жінко?". Мушу признати їм слушність: і справді, що мені до них? Разприйнявши мужчину, жінка неминуче переходить ув іншу зону притягання — простовпадає в час сама, як у грузький потік, всією ваготою свого земного тіла, з маткою йпридатками, цим живим хронометром, включно, — і час починає текти крізь неї вже нев чистому вигляді (бо в чистому вигляді він і взагалі не тече — стоїть нерухомо, як тодів Софії: одним суцільним озером підсвіченого темно-медового присмерку…), а так самовтіленим — у рід, родину, в нескінченну хромосомну вервицю вмираючого йвоскресаючого, пульсуючого смертною плоттю ґенотипу, — в те, що в кінцевомупідсумку заведено звати, за браком точнішого терміна, людською історією. Як у фізиці— послідовне включення (ні, САМОвключення!) в ланцюг: відскочити, щоб поглянутина нього збоку, вже не вийде. Було б іти в черниці, оттоді будь ласка.

І ось тепер я не знаю, що робити з цим новим відчуттям: вони дивляться на мене зістарих фотографій так, ніби я їм щось винна, і я справді нічуся й никну під їхнімиважкими, і теж далеко витікаючими за межі тої відзнятої хвилини, поглядами, непевна,чого, власне, вони од мене чекають (так, наче не цілком мені довіряють,придивляються, чи дійсно я надаюся їхній родині на невістку і наскільки взагалісерйозні мої наміри, — о Боже, що за дурниці лізуть у голову…), — ті жінки вкапелюшках банячком і напущених на стегна сукнях торбинкою, поплямленихсонячними бліками (погідна літня днина, на задньому плані видно дерева, що можуть ідосі там стояти, і собаку з захекано висолопленим язиком), застебнуті на всі ґудзі,спортивного вигляду хлопчики в гольфах і бриджах, чоловіки з чорними, метеликомнад губою, вусиками, що згодом стануть зватися "гітлерівськими" (але Гітлер ще неприйшов до влади, і за Збручем теж іще не скирдують по селах висихлих заживоттякістяків, і Лемик ще не стріляв у консула Майлова, ані Мацейко — в міністраПєрацького…), — і повоєнні, вже в непорівнянно вбогіших лахах: ті, кому вдалосьзаціліти, недобитки, або краще по-англійському — survivors, цебто виживайли (звучитькуди добріше, правда ж?): от, до речі, й крихітне фото з заслання — із низькими,гнітюче одноманітними сопками на обрії (Колима? Забайкалля?..), на передньому планівражений уже не спортивною, а цілком плебейською, виснаженою худорбою хлопець,вбраний у мішкуватий піджак зі страхолюдними "термінаторськими" плечищами, імолода жінка в локонах як у пуделя, і теж із підмощеними плечима, обоє сміються воб'єктив, зблизивши голови, руки при тому в обох за спиною, ніби все ще завохрівською командою, але сміються щиро, всім видом, неприховано чомусь радіючи, ачому ж там, питається, було радіти?.. (В натягові брижів круг рота мужчини боліснопроблимує щось знайоме, як дежавю або сон, якого не можеш згадати вранці, я мусилабачити в тебе такий самий вираз — мигцем, потойбічним коротким подувом пообличчю: пронеслось і нема, привіт од небіжчика, котрий хіба в такий спосіб ще йгоден вряди-годи нагадати про себе, і коли придивитися гаразд, а чим же ще, по-твоєму, я тут цілий час так ненаситно й займаюся, то в багатьох обличчях можнаспостерегти щось від тебе — щось невловно видозмінене, проте спільне їм усім, ніби

кинутий на них плямами посвіт невидимого ліхтарика вихоплює тебе то у випадковомузаломі рис, то в повороті голови: от-от воно, майже зійшлося, але знову тільки "майже",і сон невпізнавання триває, і помалу-малу кошмарнуватіє, наче я переслідуювтікаючого привида…) Це мій стриєчний дідо, представляєш ти з ноткою мимовільноїврочистости, чи то мені тільки вчувається, я подумки перекладаю: стриєчний —значить, брат діда по батькові, губи мені пришелепувато розтягнені усміхом чемноїдівчинки, що старається приподобитися дорослим, дуже приємно, — і раптом зірвстеляє сліпучою колихкою пеленою сліз, я поквапливо сковтую й скліпую їх, щоб ти незавважив, — як усі мамині хлопчики, ти автоматично сприймаєш жіночі сльози за докірна власну адресу, вмить темніючи на виду, мов од удару, так, ніби, окрім як на тебе,жінка більше не має на що в цьому світі плакатися, — вибач, серденько, але я не в змозідовше зносити цього отерпу безумної, вселенської ніжности, якою підпливаю, мовкровотечею, цього нутряного, черевного, животинного жалю — чи то до небіжчиків, доїхньої молодости, їхньої, невчутної звідси, мови і сміху і їхнього, особливопронизливого-жалкого, дитинячого невідання про те, який непролазний морок чекаєна них попереду, а чи, може, й до нас із тобою жалю — до двох сиріт, покинутихнапризволяще, як Ганс і Ґретель у темному лісі, двох самотніх випортків, викинутих наберег нового століття надсадним зусиллям стількох занапащених поколінь чоловіків іжінок, котрі, в кінцевому підсумку, іно й спромоглися, що видобути нас на світ, і з тимїх належиться посмертно привітати, бо ж більшості їхніх ровесників і того не вдалося…Ну не плач, чого ти (з потемнілим, як од удару, обличчям і негайним порухом —притулити мене до грудей, погладити по голові, зацитькати…), — не буду, вибач, будьласка, уже все. Давай далі — до шістдесятницьких шиньйонів і болонієвих плащів, дотого, що вигулькує вже з живої, дитячої пам'яти, не фотографічним, а вповні об'ємним,на дотик і запах, я пам'ятаю, як жахливо шарудів такий плащ, коли ми, діти, ховалисяпід ним у шафу, ой, і зайчик такий у мене також був, у куцих штанцях і жабо змереживом! от тільки не пригадую, що він робив, коли його накрутити, —барабанив?…..Схоже, я все ще в ролі дівчинки — а в ролі дорослого цим разом ти:відпоручником за всіх своїх мертвих. Ти й справді немов подорослішав над ними, ібільше не подобаєш на того довготелесого й клаповухого, розгойданого в ході, мовзагрібаєш "із запасом", пацана, якого я щоразу проводжаю очима з вікна вздовж повулиці, аж доки не зникне за рогом, — ніби відмотую нитку з невидимого клубка, тількищо нитка ця тягнеться з мене, зсередини, як із шовкопряда… Іноді при тому менеохоплює мало не материнська гордість — так, ніби то я тебе народила: таким доладноскроєним, із такою розкутою пластикою рухів, — попереднє покоління "зразковиххлопчиків", тих, радянських, що "пионер, комсомолец, потом коммунист", і так воно зними й ставалося, рухалося інакше, штивніше — з непохитною армійською олов'яністюмайбутніх носіїв пижикових шапок, яка дотепер іще так впадає в око в будь-якомуміжнародному аеропорту, що можеш не вагаючись підходити й забалакувати по-російськи, і чи не тому я з дитинства й не зносила їх, зразкових, і мене, відмінницю збантами в косах, завжди нездоланно тягло до шпани. Тільки що ти, звичайно, не

шпана, і порівняти тебе нема з ким — в пору моєї юности таких хлопчиків не було, ненаросли ще. Либонь, звідси й мої напади материнської гордости, відчуття, раніше незвідане з жодним мужчиною: не "от що у мене є", — коли, бувало, вранці,прокинувшись першою й відгорнувши ковдру, з жадібним інтересом, як у новину,вдивляєшся в чоловіка, що спить поруч простягненим на ввесь зріст, мовби по-купецьки, на кілограми зважуєш на око свій житейський здобуток, — і навіть нешампанським захватом вдаряюче в голову, коли наближаєшся здалеку, а він тебе ще небачить: "І ось такий чоловік мене кохає!" — не те, і не друге, а якийсь чудний, по-телячому радісний подив за кожним разом, немов прочумуюся зі сну, протираю очі йне йму віри: невже це мій хлопчик, такий, яким я його задумала (завжди собі уявляла— ледь не зі шкільної лави ще!), — такий живий, такий справжній, такий кудинесподіваніший, багатший і цікавіший, ніж я сама спромоглася б вигадати, такийвеликий і вмілий, "дай сюди", у нього справді все краще виходить, ніж у мене, навітьпокраяти хліб — тоненькими, однаково рівними скибочками, любо глянути (з-під могоножа лізуть виключно неоковирні, товсті бардиґи, кривобокі і в зазубнях, наче хлібинупатрав голодний звір!), — і головне (хвалюся я своїм товаришкам, спершу подумки, азгодом і навсправжки, без сорома казка!), головне, він усе робить з якоюсь напрочудприродною легкістю й простотою, це також мусить мати щось до діла з тою безмежнозворушливою пластикою молодого звіряти: жодної, вкоріненої в тілі, потребиприкидатися, зображати собою щось, чим ти насправді не є (тягнути ногу в строю,дивитись у потилицю попередньому, дивитись у вічі начальству і яснозоро брехати…),— ні, ось чим як чим, а цим даром природної гідности я вже напевно не зуміла б йогонаділити, в жодній шухляді уяви не могло в мене бути напоготові такого образу, ініколи не траплялось мені людини, яка з такою спокійною невимушеністю потраплялаб проходити крізь фальшиві ситуації, ні крихти не зачеплена їхньою фальшивістю, —тут мені тільки й зостається, що зачаровано роззявляти рота, мов дитя на фокусника,як усе-таки добре, що тебе вигадала (виліпила?) не я!.. Чи не вперше на віку можусказати — добре, що я не маю над тим, який ти є і яким іще можеш стати, жодногоконтролю: точніше, не хочу мати, боюся, — всяке втручання з моєї сторони було б нагірше.

…Ти, звісно, так не думаєш, тобі таке й близько не в голові, — ти взагалі бозна-щособі про мене думаєш, мені навіть страшно робиться часами, — любов і взагалі страшнаріч, щаслива — ох не меншою мірою, ніж нещаслива, тільки ніхто чомусь про це неговорить… Ляком війнуло вже тої найпершої хвилини, коли ти, всміхаючись, як додавньої знайомої, рушив мені назустріч крізь телестудійний шарварок, і той нібивимкнувся перед тобою, пропав із кадру, настільки ти його не завважував, з грацієюзвіряти в нічному лісі переступаючи через хащі поплутаних кабелів та обминаючипідступну апаратуру, і в мені раптом зринуло заворожливе відчуття захитаного глузду,мовби розсунулася невидима стіна, що відгороджує нас од хаосу, і тепер можнасподіватись чого завгодно, цей невідь-звідки вигульклий незнайомий хлопець можебути шизом, маньяком із тих, що надзвонюють по телефону й підстерігають коло

студійного під'їзду, тільки в психів ще бувають такі неприкрито дитинні усмішки (іводночас, як по паралельній колії, встигло ковзнути з жалем, що в цього хлопцянапевно є дівчина, молода, з цих нових і відв'язаних, у топику й обтислих штанцях…), ітут я почула його голос, звернений до мене, — і на хвильку притерпла, бо дике питаннявпало так звичайнісінько, наче ми й справді з ним ледь не в одній пісочниці росли,тільки він кудись був відлучався, задлявся років на тридцять, аж ось він нарешті тут,драстуйте вам:

— Ви мене шукали?.. — Ні фіґа собі заявочки!— Чого б це я вас шукала?! — цілком притомно обурилась я, вольовим зусиллям

пробуючи попхнути назад на місце захитану стіну й повернути довколишньому світовіподобу нормальности, — але світ уже вивернувся, мов сукня швами догори, і я бачила вньому себе збоку, очима цього хлопця, як стою, ще нерозгримована по недавньомузапису, мов щойно з телеекрана, на новачків це завше справляє оглушливий ефект:замість знайомої пласкої картинки — тривимірна, та ще й жива (можна приміряти досебе, опустити поглядом на рівень власних губ), — морда кремовим тістечком, волоссягладенько зачесане назад, аби нікому не забракло моїх ніжних вушок, чорнийшкіряний жилет і біла з мушкетерськими закаврашами блузка від Bianco (подякаспонсорам у прикінцевих титрах), чорні — теж, до речі, неслабо обтислі — джинси, всіоператори люблять показувати мій вхід у студію дальнім планом, щоб на повен зріст, ізногами в кадрі, — і так я назавжди запам'ятала, в чому була того дня вбрана:непомильна ознака всіх поворотних подій у нашому житті, — але тої хвилини і мійзірковий прикид, і вся моя щойно-вийшла-з-кадру постава були натягнені на мене йзастебнуті наглухо, як бронежилет, у повній готовності до бойової відсічі, що ти собідумаєш, парубче, та хто ти, блін, такий, щоб я тебе шукала?!..

— Мені сказали, що ви хочете робити фільм про Олену Довганівну. Ах, он воно що…— А ви маєте якийсь стосунок до?..— То була моя бабця. Тобто, — ледь помітна вибачлива усмішка, — не рідна, у

других.А він справді мило всміхається, подумала я тоді: немов роз'яснюється на виду,

навіть коли губи при тому так скупо рушаться… Дивна річ, чомусь із першого погляду яавтоматично зарахувала була його до російськомовних і вже наготувалась почути цюїхню силувану нововивчену українську, таку тісну, як нерозношений черевик, із раз ураз випираючими болісними саднами чужих фонем — "думафф", "шукафф", інатужними — аж душа обмирає стежити, мов за калікою, — спотиканнями на подумкиперекладених із російської конструкціях, так розмовляє наш продюсер — дужестараючись: "я рахую, що дзвінки в ефір треба прикоротити", "нам потрібна програмабільш сильна, з своїм обліком", з чим-чим? — "з обличчям", ага, зрозуміло… (Навітьотакий чисто галицький зворот, "то була моя бабця", ще нічого не доводив, бо ж ці,нові, охоче переймали від галичан характерні слівця, діалектизми, навіть питальніспівучі інтонації, й ліпили їх на свій волапюк у найнедоречніших місцях, вочевидьупевнені, що то й є щира українська мова, якої в живому виконанні вони, окрім як від

галичан, може, й не чули ніколи, зрештою, а серед галичан що, не буваєросійськомовних? — послухати лишень, як вони всі в одну душу догідливо щебечуть по-російському, іно опинившись у Києві, а українську зберігають, гейби таємна секта, всуворій конспірації перед місцевим населенням, виключно для вжитку "серед своїх"!) Інавіть те, що цей хлопець назвався внуком упівської боївкарки, жінки, чий образ невідпускав мене, відколи я вперше вгледіла її на паршивенькому архівному знімку —таку різко відмітну серед усіх тих вояків із грубуватими селянськими фізіономіями,чепурну й відзіґорну (елеґанцьку, як у них там кажуть!) навіть у повстанськомуоднострої, так зграбно перетяту в короткому стані армійським паском, ніби не зпідземної криївки вилізла на світ, а вбралася панночка для виїзду на полювання вродовому маєтку і десь за спиною ховала англійського стека, а за кадром — кількохпородистих хортів, що з нетерплячим гарчанням натягували повідок, — те, що він мігмати до цієї жінки найбезпосередніший — кровний — стосунок (щось наче й справдіпрозирало спільне в губах, у посадці очей…), теж анічогісінько не доводило, — що, хібане пам'ятає наша стара тусовка (та тільки де вона тепер, гай-гай…), як рідний правнуксамого Миколи Міхновського на початку 1990-х ошивався по тодішніх хрещатицьких"демократичних" точках, нині покійних "Ямах" і "Кулінарках", переконаним "істіннорусскім чєловєком", ще й російські монархічні стішки власного виробу там,пригадується, декламував? (Його славний прадід, либонь, перевертався в могилі, яккурча на рожні!..) А вже про менш помітні історичні постаті, то годі й казати — віра,мова й прапори мінялися в українських родинах ледь не щопокоління, навіть не яккостюми, а як одноразові шприци, вколовся — і в відро, і так всю дорогу, відКостянтина Острозького почавши, того самого, що заснував був, сердега, ОстрозькуАкадемію насупротив польській експансії — а рідна внучка, бац, прийняла католицтво— і цілу академію здала як на блюдечку тим самим отцям єзуїтам, з якими дід усежиття проборовся, і ось це, схоже, й є єдина національна традиція, що й досьогоднілишається чинною — лягати під того, хто наразі найдужчий, так що на цього живцямене так скоро не купиш — хто там, як у Біблії, кого народив… Тобто, жодної такоїблискавичної прив'язки, зімкнення образу з тим, котрий мене цікавив (го, ще й якцікавив!), якогось там духовного споріднення, хвилюючої сюжетної інтриґи й томуподібної байди, — чогось такого, що могло б бодай сяк-так пояснити все, що впало нанас із тобою, як стеля на голови, — в мені не виникло, і взагалі нічого не виникло, хочти й не віриш, і навіть трохи ображаєшся, мовляв, як же так, але — нічого, зайчику мій,нічого, опріч хіба того миттєвого запаморочення від розсунутої стіни, відчуття, трохисхожого на вестибулярну галюцинацію, мов недобрала маріхуани на гримучій вечірці:світ поплив, але страх не зник. Та, по правді, я й не сподівалася від цього контакту (бо ятаки дійсно шукала була контакту з родиною Довганівни, хоч іще й не знаючидостеменно, якого саме!) чогось-то надзвичайного, журналістський досвід давно меневпевнив, що родичі героя, та ще й коли "у других", — то порода, як правило,малокорисна: щонайбільше, на що вони надаються (це, якщо дуже пощастить!), — то напарочку старих фотознімків, зацілілих у родинному альбомі, якщо такий не зник

безслідно при котромусь з арештів, і ще — ще, можливо, але це вже якщо дуже-дужепощастить, — на геть безпотрібний особистий спогад, от так собі, навманняпереказаний дітям мамою-дядиною-тіткою (жінки пам'ятливіші!) за в'язаннямрукавичок чи ліпленням вареників: якась така безмисна, пустопорожня дрібничка,бозна-чом залишена перекочуватися в просторі людської пам'яти, як, бува, на дністарої шухляди облізла кулька не-знати-з-якого приладдя чи задавнений слоїчок з-підмікстури, — ні на що не придатна, ні до чого не дотична, приміром, згадка, щославетний небіжчик незадовго до смерти прохав грушевого узвару, — і ти нахвилиночку стовпієш, не знаючи, як реаґувати: чи тут щось прустівське, з дитинства,як розчинене в чаї тістечко?.. — або про те, що стіл на терасі родинного дому (вжедавно неіснуючого) був із неструганого дерева, така, знаєте, шкарубка на дотикстільниця, — ум-мгу, дуже цікаво, дякую, на жаль, у нас касета закінчується… Касетазакінчувалась тому, що режисер уже з чверть години робив до мене на задньому планістрадницькі міни й змахував руками з жахливим звірячим вищиром, що мало означати"зав'язуй!", аж доки мене не розбирав сміх і я не губила нитку розмови, — насправді жякраз отакий непотріб щоразу хвилював мене не менше, ніж сама "сторі", котру, вмежах півгодинної програми, належалося відзняти й змонтувати, засмажити йзаправити готовою до стравлення публіці: там була кухня, з своїми казанами йсковорідками, там вступав у гру мій власний кулінарний хист, а ці марні й безужиткові,призначені вже тільки на смітник (non-recyclable!)[2] порізнені друзки чийогось життя,— колись для когось дорогі й сповнені смислу, поки те життя тривало, поки йоговиповнювала, підсвічуючи зсередини кожну таку дрібничку, жива волога чиєїсьлюбови, — незмінно ранили якоюсь особливо жалкою беззахисністю — наче викопнірештки загиблих цивілізацій. Врешті-решт, то було чи не все, що справді зоставалосьпо людях на світі свого власного, невідчужуваного й непіддатного на переплавку, — те,чого в жоден спосіб не можна було ні підробити, ні перебрехати на догоду новим модамі новим ідеологіям, не можна було навіть усуспільнити, пустивши в газети й нателевізію й так затерши, затупавши тисячами ніг всякий слід у тому небіжчиковоїприсутности, — відколи загинула Владка Матусевич, Владка, чию милу мордуську згострими пташиними рисами перетворили посмертно на бренд для ґлянсованихжіночих журналів, так що й мені по якімсь часі перестало стискатися серце на вид їїрозтиражованих портретів, я мала добру нагоду пересвідчитися — незникомими,нерозчинними мають шанс залишитися тільки оті безужиткові дрібниці, і по Владці явсе-таки зберегла собі одну таку на пам'ять: сама невеличка на зріст, вона мала звичкупідступатися до співрозмовця майже впритул, одним плавким балетним па, з вигнутимстаном і задертою голівкою, мов підкрадалася знизу вгору, розкручуючись як ласо чияк кицька, що збирається заскочити на дерево, від чого першої миті задкували навітьнайнезворушніші політичні горили, — і ото тільки в тому одному рухові, як море вкраплі води, й продовжує світитися до мене все, що за життя звалося ВладиславоюМатусевич, і в якому фільмі це покажеш? І навіть якщо покажеш, навіть якщо зацілівде-небудь якийсь аматорський відеозапис — день народження, весілля, вечірка в

нічному клубі, вона ж була модна художниця, до лиха, вона мелькала скрізь і всюди, їїбуло так багато, що перші місяці по її смерті Київ здавався порожнім! — навіть якщопокажеш, то кому воно що промовить?..

Потроху я доходила думки, що людське життя — то, либонь, не стільки і принаймніНЕ ТІЛЬКИ та епічно пригладжена "сторі" з кількома персонажами (батьки, діти,кохані, друзі-соратники, хто там ще?..), котру дається в сяк-так цілісному виглядідонести до нащадків, — таким воно виглядає хіба зі сторони, крізь протилежний,зменшувальний кінець бінокля, в який ми привчені дивитися й на своє власне,повсякчас наводячи на нього лінзи численних CV, резюме, автобіографічних форм,кухонних сповідей і міфів домашнього виробу, тобто безугавно підстригаючи його поформі про людське око, — якщо ж спробувати побачити його зсередини, то воновиглядатиме як величезна, безрозмірна валіза, вщерть напхана якраз отим гетьбезужитковим для сторонніх мотлохом, — валіза, яку, покидаючи цей світ, небіжчикбезповоротно забирає з собою. По дорозі, правда, з неї, незастебнутої, висипається назгадку живим іще жменя-друга мотлоху (передсмертне прохання грушевого узвару,наступальне па, схоже на підкрадання знизу для висотного стрибка…) — й залишаєтьсянадовго перетлівати в мізках свідків і хоронителів, і щоразу, зіткнувшись із такимзагубленим покотьольцем, я почувала невиразну глуху вину за власну безпорадність, —так, ніби саме в ньому, випадково зацілілому, міг ховатися ключ, затрачений таємнийкод до якихось глибших, підземних смислів чужого життя, і ось цей ключ трапив до рукмені, а я не знаю навіть, до якого замка він належить — і, ще гірше, чи існує такийзамок взагалі…

Це не від телебачення до мене прийшло, не від тих людей і сюжетів, які доводилосязнімати, — а від того дня, коли, навіщось перегортаючи стару, з вижовклими нагірчичник сторінками (радянський газетний папір!) книженцію з батьківськоїбібліотеки, з розгону наскочила на помітку на берегах, зроблену батьковою рукою, йогохарактерним, колючим і щільним, як терновий живопліт, письмом (десь класі всьомому-восьмому моє заносилось було на таке саме, але згодом злагідніло,розрівнялося й стало більше подобати до маминого): навпроти зовсім на позірбезневинного, дурацького звороту — "гамлетівська нездатність до рішучих дій при видіторжествуючого зла" (а мова ж то, мова. Господи! — ще не випручана з-під завалівсталінського погрому, ще вся з потрощеними-повикручуваними кісточками…), звороту,підкресленого рішучою, майже прямою лінією, — стояло на берегах "торжествуюче" —таки "оце!!!", із трьома знаками оклику, — вразивши мене, наче бозна-яке одкровення.В ту мить я зрозуміла, що, властиво, не знаю свого батька: він помер, коли мені ледвесповнилося сімнадцять, і я запам'ятала його тільки таким, яким він був у стосунку домене, дитини й підлітка, — і з тієї ото пам'яти, лиш трохи доточеної посмертними,скупими (і з роками кам'яніючими, бо ж нових не прибуває!) свідченнями — маминими,друзів, колеґ, його студентів (які, здається, за ним шаліли — коли не брешуть),поступово змонтувала собі в свідомості певного віртуального персонажа — іззовнішністю мого батька в сорокап'ятилітньому, вже-лікарняному, віці й досить-таки

похмурою житейською "сторі", яких у його поколінні було загалом не так-то й мало.Одначе той чоловік, ба ні, молодик (я швиденько підрахувала: молодший, ніж я тепер!),котрий колись давно, Коли-Мене-Ще-Не-Було-На-Світі (невипадкова перша реакціядитини на цей міфологічний зворотик — "а де я був?.."), одного дня наприкінціп'ятдесятих чи на початку шістдесятих так ентузіастично черконув був на берегахкнижки своє "оце!!!" — в точнісінько такому пориві, як це зробила б я, упізнавшиспоріднену думку, ту, котру довго виношуєш, котрою гризешся й мучишся: живеш! —той перебував цілковито поза моїм віртуальним персонажем, так, ніби вони булинезнайомі між собою, чи, точніше, незнайома була я — з цим другим, новим.Внутрішньо він був таки чимось невловно до мене подібний, я прекрасно бачила —зсередини, як бачимо самих себе уві сні, — як йому переможно клацнуло в голові тоїмиті: "оце!!!" — ніби ляснув пальцями, великим і середнім, як часом у хвилинипіднесення роблю я, — і я пригадала, що він таки мав колись, у незапам'ятні часи, цюзвичку, ляскати пальцями! — і як мама сердилася й казала, що це вульгарно і поганийприклад для дитини, і як він при тому нітився, — і це також було нове, бо я непам'ятала, аби він коли нітився, зі мною завжди тримався дуже впевнено, здається,жодного разу не чула я від нього "не знаю" або "я помилився", — ба ні, було, і тут язнов пригадала, новою хвилею: одного разу в шкільному альбомі для малювання явиявила намальованого мною звечора зайчика поквацяним у блакитний колір і зчинилавереск, — і тато присоромлено зізнався, достоту як застуканий на шкоді хлопчик, що товін хотів зробити зайчика сіреньким, але трошки передав фарби… Я тоді клекотілаправедним обуренням, мені в голові не містилося, чом це він поліз до мого альбому, таще й з акварелями, він же зроду не малював, не тямив, як і пензлика держати, і потім яйому довго того зіпсованого зайчика випоминала, ніби здобула над ним перевагу в однеочко, бо він щоразу так само ніяковів, — і щойно тепер мені по-новому, такожізсередини, побачивсь його вибрик, і що він соромився зовсім не тим, що попсував менімалюнок (за який я, відмінниця невиліковна, все-таки одержала свою п'ятірку!), а — щоне зумів був побороти чисто дитинячого імпульсу, раптового спалаху цікавости до того,як розпускається фарба в баночці з водою, як вона набирається на пензлик і заповняєбілі прогалини на папері, і от на цій хвилинній слабкості, геть непристалій доросломумужеві й батькові родини, його й підловлено, — і так воно все розмотувалося йрозмотувалося в мені стрімголов, одне за одним, немов, ухопившись, як за кінчикнитки, за віхтик одного чорнильного розчерку на берегах, я потягла назверх цілупритоплену грибницю, волохате сплетиво корінців, за яким невиразно проблимувало насвітло якесь цілком інше, невідоме мені життя, безвідносне до дочки, дружини чидрузів, — проте уявити собі те життя зблизька, повним форматом, я не мала вжежодного способу: свою валізу він забрав із собою.

Я залізла тоді, пам'ятаю, з ногами в крісло й строщила ледь не цілу книжку,незареєстрованим досі в історії писемности методом читання — не зліва направо, і несправа наліво, а кружкома: виїдаючи шматки тексту, як гусінь, концентричнимиколами, що розходились від підкресленої сто не було під рукою іншого ключа —

жодного іншого дріб'язку не витрусилося з однятої колись у мене з-перед носа валізи,котрий би за двадцять років, що минули від батькової смерти, не звітрився на порох, — ія мусувала й мусувала над тою зроненою поміткою на берегах, "оце!!!", наче детективКоломбо над яким-небудь неправильно надгризеним мундштуком, піднятим поблизутрупа, тільки що я шукала не вбивцю — я хотіла оживити труп. Про що була книжка, непам'ятаю хоч убий, одначе під кінець того некромантського сеансу я була твердовпевнена: вся багаторічна батькова так звана "боротьба з системою" (за терміном,упровадженим в обіг після 1991-го року), — його одчайдушне стукання в усі високідубові двері, незліченні листи, заяви, скарги, доповідні записки — до Київміськради, доГенпрокуратури, до ЦК українського, до ЦК московського (три чи чотири розпухліпапки в-зав'язаних-мертвим-вузлом-поворозочках у мами на антресолях!), його поїздкидо Москви (кожна з яких мала стати остаточною й вирішальною, а потому запитспускався назад "на Київ" і все поверталося на круги своя…), — ціла та запекла,рівновелика життю шамотня, у висліді якої він опинився в психушці з цілкомпопулярним для тих часів "політичним" діагнозом — "сутяжно-параноидальнаяпсихопатия", — походила не від чого іншого, як від того, що в глибині душі мій батькозавжди знав за собою, наче потаємну стидку недугу, оцю саму, хай їй абищо,"гамлетівську-нездатність-до-рішучих-дій-при-виді-торжествуючого-зла", — і вона-то йштовхнула його, коли зло проїхалося можновладним тараном майже впритул, замістьвідсторонитися, — ринутись навперейми, і потім знову й знову кидатися під колеса тоїсамої машини, щоразу повторно відвойовуючи в себе самого право на самоповагу…

Я впевнена в цьому й досі.Недорікувата, калічно сформульована фраза несподівано обернулась наскрізним

водяним знаком, внутрішнім епіграфом до його життя — зрештою, так само жкалічного, якщо пробувати представити його у вигляді короткометражної "сторі": тихеконання з затовченою свідомістю — найімовірніше, на тлі нелюдського болю в усіхм'язах од гримучих інсулінових доз, якими (як стало відомо потім!) особливо рясноконтентувала своїх клієнтів радянська поліцейська психіатрія, і той кричущоволошкового кольору халат, який я запам'ятала, коли ми з мамою приїздили доДніпродзержинська на дозволене, нарешті, побачення, і з-під халата вихудлі, жовтімаслакуваті ноги з настовбурченими п'ятами, схожі на курячі лапи, вистромлені завоськи, — все це вкупі з застояним солодкавим духом чи то сечі, чи немитого тіла йзагальмованим помутнілим поглядом (очні яблука без краплі блиску, прив'ялі, як устарого діда: наслідок обезводнення), — в усьому цьому немає жодного потенціалу наякусь-то героїко-романтичну "сторі", надто коли прикинути, що тяглося воно роками, аце вже й геть невидовищно, такі речі просто сковтуються субтитрами — "минуло п'ятьроків", в чийомусь іншому випадку — "минуло двадцять п'ять років", хто ж це вамзгодиться стільки висидіти перед екраном?! (А іншого способу зняти подібну "сторі",щоб до глядача справді дійшло, нема — ну, то значить, і "сторі" нема, і йдіть собі зБогом, скаже вам усякий редактор…) В тім-то й річ: у батькових буднях, показаних зісторони, — не лише тих лікарняних, а й долікарняних так само, маю на увазі, звісно, не

його наукову-викладацьку кар'єру, а те, що її поховало, а затим поховало й його самого,— в усіх тих розісланих зливах листів і намарне обтупаних порогах кабінетів, у тійабсурдній і виснажливій війні, програній наперед, ще до початку, бо, раз рушена змісця, система не могла й не збиралася давати відбою, а він же затявся якраз на цьомуй роками доводив ледь не тим самим людям, котрі й віддавали накази, як то вонинедобре чинять, — в цілому його життєвому сюжеті, якщо представити тепер цейсюжет у повній документальній достеменності, в усіх чотирьох папках зповорозочками, не було сенсу — була тільки гіркота за марністю затрачених зусиль.Сенс був в епіграфі. У водяному знакові. В одному підкресленні, яке випадковозбереглося.

Я знала це й по дечому іншому. Акурат попереднього літа, в Криму під Кара-Даґом,я, відбившись раз від компанії на цілковите безлюддя, півдня займалася тим, що раз ураз, як Сізіф, забиралася на ту саму скелю й кидалася з неї в воду "ластівкою". Стояланедвижна, сорокаградусна спека, а мене за кожним підйомом проймав циганський піт,і колінця піді мною трусилися, а серце калатало десь у підгорлі. Колись у дитинстві яболяче вдарилась об воду животом — і звідтоді боялась пірнати.

Коли, вже смерком, я прибрела назад до табору, мої ноги виписували "мисліте", яку непритомно п'яного, і я насилу долала опір повітря. В очах знайомих я мусилапотвердити свою, й без того поширену, репутацію несамовитої ризикантки, любителькипригод і гострих відчуттів, ладної на бозна-що задля чергової порції адреналіну, імужчини, що були в товаристві, не звод